«Я вважаю, Харків — це таке місто спротиву. Харків'яни, коли треба, вміють об'єднатися навіть із тими, з ким ніколи не могли об'єднатися. Згодом усі «розсираються», звісно. Але в критичний момент всі збираються і чинять спротив. Харків — місто сучасних козаків», — вважає Влада Думенко.
Місто-герой Харків, місто-мільйонник, місто студентів, незалежних культурних проєктів, обурливих стереотипів і запальних активістів, які з ними борються. Місто-фронтир у 30 кілометрах від кордону з росією, яке продемонструвало спротив ще у 2013–2014 роках.
Десять років тому
«Небезпека російської війни, шокуюча, болюча і страшна, у мене була саме в 2014 році. Звісно, у 2022-му теж була паніка, як у більшості людей, яких я знаю. Але такого гострого страху, як у 2014 році, не було. Тоді я вперше відчула, що в моє місто можуть прийти танки», — розповідає Влада Думенко, учасниця Євромайдану, тепер — Head of Communications у International Center for Ukrainian Victory.
Харків'яни ревно захищають своє місто. Кажуть навіть, що харківський Євромайдан почався раніше за київський — 19 листопада 2013 року. Саме в цей день пройшов перший мітинг на підтримку євроінтеграції, коли стало відомо, що підписання угоди про асоціацію з ЄС планують зупинити.
«На початку Євромайдану я жила в Києві, приїхала в Харків на два тижні «потусити» з батьками і обстежитись. А тут почався Євромайдан, і воно якось засмоктало. Я в якийсь момент зрозуміла, що в Київ не повернуся, бо справжня революція — тут, у Харкові, у моєму місті. Я відчула, що мені треба це захистити», — розповідає Влада.
22 листопада, джерело: Wikipedia
Відтоді активісти збиралися регулярно: на масові марші та невеличкі мітинги «під Тараса». Виголошували промови, слухали поетів і музикантів, тримали плакати, спілкувалися, збирали речі для київських мітингувальників і самі їздили в Київ.
Зібрання від початку зустрілися зі спротивом з боку місцевої влади: спочатку Геннадій Кернес заборонив масові зібрання нібито через епідеміологічну ситуацію (і скасував заборону через тиждень), згодом обніс площу Свободи парканом, бо ж треба готуватися до свят. Або заявляв, що Євромайдану в Харкові немає. Тодішній голова обладміністрації Михайло Добкін боровся із мітингувальниками, поширював зневажливі твіти, приходив на засідання облради у футболці «Беркут».
У грудні почалися напади на Євромайдан: «тітушки» закидали мітинги петардами, викрали генератор, спалили кілька автівок, напали на Володимира Пилипця, побили вікна у штабі. Активісти скаржилися, що поліція не поспішає приїжджати, не бажає заводити кримінальні провадження та шукати винних.
«Було страшно ходити по місту, бо якщо у тебе якась проукраїнська символіка, ти можеш «вигрести». Ми щодня ходили в театралку і назад і бачили в центрі «тітушок». Їх покривала міська влада, тому вони були над законом і від цього були супера*єрєвші і супергучні, «гопники» на максималках.
Пам'ятаю, я купив пневматичний пістолет — через те, що мою одногрупницю Олену Баженову намагалися побити у неї на районі. Вона йшла зі стрічкою Євромайдана, і три чувака завалили її на землю, почали бити ногами. Їй пощастило, що проїжджала автівка, яка почала сигналити, і вони втекли. Подруга трохи в лікарні полежала, і я в той момент подумав, що треба якось захищатися. Гліб Ковальов мені на день народження подарував пейнтбольну гранату, і я відчував це як суперкорисний подарунок», — згадує Дмитро Третьяк, музикант, актор театру «Нафта» і волонтер штабу «Культурний ШОК».
Протистояння ставали все запеклішими. 19 лютого євромайданівці блокували Академію внутрішніх військ МВС України — бо в соцмережах з'явилась інформація, що її студентів збираються відправити в Київ.
«У театралці були щити для сценічного бою, такі круглі, грецькі. Ми взяли барабашовську сумку з цими щитами та повезли до мітингувальників. Коли я прийшов, з боку Конного ринку побіг натовп «тітушок» у світловідбиваючих жилетах, будівельних касках, із палками. Вони бігли і стукали палками по парканах, по землі, по шоломах, створювали максимальний моральний тиск. Серед євромайданівців було багато жінок, підлітків, людей похилого віку: не всі були здатні битися. Це розганяло людей, ми кілька разів відступали і поверталися назад», — розповідає Діма.
Велика хода і захоплення ХОДА
20 лютого в Києві називають «кривавим четвергом». Тоді снайпери, виконуючи злочинний наказ, розстріляли Євромайдан. Новинні ресурси постійно оновлювали страшний лічильник загиблих. Саме цей день Верховна Рада пізніше визнала початком війни і анексії Криму. Ввечері 21 лютого Янукович утік із Києва до Харкова, де мав узяти участь у з'їзді «в колорадських тонах» у Палаці Спорту.
І Добкін, і Кернес казали, що не бажають розколу України. Та антимайданівська символіка, традиційні завезені мітингувальники, участь Євгена Жиліна з проросійської організації «Оплот» і російських чиновників у з'їзді свідчили: є реальна загроза спроби поділу України. У відповідь Харковом пройшла багатотисячна жовто-блакитна хода, однозначно показуючи, що Харків — це Україна.
«Це був дуже важливий мітинг. Він вселив тоді… Я не люблю слово “надія”, бо сидіти і надіятись — це не про українців. Я давно не зустрічала людей, які просто сидять і надіються. Воно вселило певність: є куди працювати, є для кого, у цьому є сенс. Ми переможемо, ми захистимо місто. Як показали ті події, Харків коли хоче, об'єднується», — переконана Влада Думенко.
Це відчувалося як переламний момент, і в якомусь сенсі ним і було: Янукович, не взявши участі в з'їзді, утік у Донецьк, і навіть Добкін і Кернес тимчасово виїхали в росію. Увечорі після ходи євромайданівці зайняли будівлю ОДА, щоби не допустити туди сепаратистів, адже на площі під леніним зростало їхнє наметове містечко.
«У будівлі ОДА була самооборона, до якої входив я. Там були «ультраси», “Правий сектор”, ми чергували на парадному вході, на задньому дворі. Але була чітка установка не перешкоджати роботі працівників адміністрації, не розводити безлад. Усім охочим людям, навіть «сєпарам», ми дозволяли заходити всередину та дивитися, що ми нічого не руйнуємо, що у нас немає зброї. В один із перших вечорів виступили Кернес і Добкін, які кричали, що Харків — російське місто, а в адміністрації — найманці з Івано-Франківська. У цей момент я стояв на задньому дворі та вперше відчув, як люди абсолютно спокійно, нагло брешуть.
Ми ставали о шостій ранку десь, брали поліцейські щити. У мене був саме поліцейський, це круто, він дуже зручний. І ти стоїш, перед вами ходять люди, дехто зупиняється і підходить з вами говорити. Найчастіше розмови були типу: “Чого ви сюди приперлись, їдьте назад у свій Львів, бандерівці”. Ми були в масках, у балаклавах, бо боялися, що нас будуть фотографувати і потім відловлювати, як це власне і відбувалося в Києві, у Харкові та в багатьох містах. Коли казали “їдь у свій Івано-Франківськ”, я намагався переконувати, мало не паспорт показував, сторінку з пропискою, називав райони, де жив у Харкові, плюс я тоді був російськомовним. Але це не працювало, бо ніхто не збирався нас слухати», — пригадує Діма Третьяк.
Влада Думенко прийшла до ОДА разом із мамою: спочатку готувала чай і різала бутерброди для чоловіків, які стояли в обороні, а потім вирішила застосувати скіли з діджитал-сфери та доєдналася до пресцентру:
«Треба було висвітлювати, що відбувається, бо люди реально не розуміли, чого ми там зібралися. Багато медіа були підпорядковані міській раді та висвітлювали все з такого боку, що це якісь маргинали зібралися: не знають, шо хочуть, бандерівці прокляті, заважають нам мирно жити в Харкові».
Із пресцентру Євромайдану організувалася спільнота IT Sector, яка вирішувала технічні потреби мітингувальників, а згодом оперативно висвітлювала події в місті. Учасники проєкту зберігали анонімність, бо журналістам діставалося від антимайданівців і «тітушок».
«Камери ламали, по обличчю всі відхватували. Отримати перцевим балончиком в око — легко. Особливо коли випалювали, що журналіст з українською позицією. Було кілька кейсів, коли сильно били, і люди потрапляли в лікарню», — пояснює Влада.
Зокрема постраждали наші колеги Марія Малєвська та Олександр Бринза: під час протесту біля Академії МВС «беркутівці» й люди в масках їх побили та розбили камеру.
«Якось я переодягнувся в цивільне і пройшовся по їхньому мітингу. Намагався бути максимально неупередженим, але ось ідеш і бачиш, що це здебільшого п'яні люди, злі. Вони між собою ср*ться, чого серед майданівців я не бачив: була кооперація постійна, всі намагалися бути корисними і не заважати нікому. Інколи в нас летіли пляшки, інколи каміння, увечері накопичувався величезний натовп. Це відбувалося десь тиждень. Усе нагніталося, на площі збиралося все більше роззлюченого народу. У результаті вона вся була забита «ватними» персонажами», — коментує Дмитро.
«Коридор позору» і завезені орки
1 березня мітинг Антимайдану «за мир і порядок» за участю Добкіна та Кернеса переріс у штурм ОДА. На будівлю встановили прапор росії — зробив це, як швидко з'ясувалося, 25-річний москвич.
«Ми приготували багато бутербродів, два великих термоси чая. Коли підійшли до ХОДА, тіло сковало від жаху. Я бачу: людина знімає наш прапор і підіймає російський. Це, мабуть, найстрашніше, що я бачила в житті. І ми просто кидаємо їжу, яка у нас була, і біжимо на цю людину вдвох, за руки схопилися. З криком “ні” ми підбігли до дверей ОДА, але нас відтягла група людей, їх було 5–6 жахливого вигляду чоловіків, не харків'ян, у них була така говірка специфічна. Вони нас валять на землю і б'ють ногами, але я навіть не відчувала біль. Нас на Майдані очільники сотень вчили як поводитися, якщо тебе б'ють. Я думала, ніколи це не згадаю, якщо мене битимуть, та згадала. Ми вдвох були в позі ембріона, обійнялися і тримали одна одній голови.
Прикол в тому, що ми впали прямо на ноги московській репортерці. Вони ніколи не були в прямому етері на Майдані. А тут, як піднімали прапор, для них це був фундаментальний момент. І вона: “Харьковчане радуються русскому флагу”. І в цей прекрасний момент ми падаємо, і вона від неочікуваності в прямому етері каже: “Ой, дівчат б'ють”. Тут етер швидко намагаються виключити. І я подумала: якщо треба було б це ще раз пережити, воно того вартувало абсолютно — у такому контексті потрапити на російське центральне телебачення», — згадує власний досвід Василіса Гайденко, фасилітаторка, волонтерка БФ «Артдача».
Тоді постраждали багато євромайданівців: їх виводили з будівлі так званим «коридором позору», били, плювали та лаяли, ставили на коліна. Влада Думенко розповідає, як ушилася з центру завдяки тому, що добре знала наскрізні двори поблизу. Вона переймалася за маму, яка була в іншому крилі. На щастя, швидко з'ясувалося, що її вивели «афганці» — учасники Харківської обласної організації ветеранів Афганістану.
Василісу з подругою вивели сбушники в цивільному і посадили на метро «Пушкінська». Діма того дня зі знайомими ультрасами чергував біля четвертої «неотложки»: бо була інфа, що постраждалих мітингувальників там відловлюють тітушки.
російський прапор з адміністрації зняли того ж дня, але щоби дерусифікувати будівлю і площу Свободи, знадобилося більше часу.
«Колись я собі думала: нахіба нам взагалі військо. Ми ж пацифісти, ми демократія, яка може бути війна. Та життя показало: якщо ти маєш цінності, але не вмієш їх відстоювати і захищати, гріш ціна тим цінностям. Це прекрасно продемонструвало 1 березня, коли ми про високі сентенції говорили, про важливі речі, класні наративи — і всі разом отримали п*зди від якихось завезених із рязані, бєлгорода, курська страшних «орків»», — рефлексує Влада.
Тим часом мітинги та зіткнення між євромайданівцями і антимайданівцями продовжувалися. А 30 березня в Харкові вперше прозвучав безсмертний хіт «путін — х*йло»: спочатку на спільному марші ультрасів «Металіста» і «Шахтаря», згодом під час матчу «Динамо» — «Шахтар».
«Це було смішно: коли вболівальники заряжали на стадіоні “путін — х*йло”, щоб не псувати трансляцію, із колонок вмикали шум стадіона, який перекрикував фанатів.
Тоді фанати затихали, чекали поки вимкнеться, і відразу заряжали “путін — х*йло” знову, і їх не встигали перекривати», — згадує Дмитро Третьяк.
Через агресивну поведінку «тітушок» Василіса Гайденко з однодумцями організували команди медичної допомоги:
«Через деякий час я стала координувати медиків. Коли вчергове побили активістів, ми після Вербної неділі зібралися в лісі. Домовилися з незнайомими людьми ще у “ВКонтакті”. У мене були друзі лікарі та своя квартира, і ми почали проводити заняття в квартирі, лікарі нас учили. У нас була розбивка по чотири людини в команді, ми закупили медикаменти, шоломи, зробили футболки з червоними хрестами, аби люди були в мінімальній безпеці.
У кожній команді був лікар, і ми відпрацьовували, що треба робити, якщо на хлопців нападають, де мають стояти лікарі, як вони надають медичну допомогу. У мене в квартирі ми готувалися, бо в лікарні тоді не можна було привозити поранених: їх здавали одразу в міліцію. Вся підлога була застелена клейонкою про всяк випадок, була заготована крапельниця. Одна кімната була повністю забита ліками. А коли прийшов спецназ і врятував остаточно ОДА, було відчуття видиху. Ми почекали ще місяць для перестраховки, а потім відправили все ліки у шпиталь до Щастя».
7 квітня харківські сепаратисти проголосили створення «хнр», а зранку 8 квітня бійці вінницького «Ягуару» звільнили від них будівлю ХОДА, 70 учасників були заарештовані.
Фото: Facebook МВС України
«Не хочеш “хнр” — то будь ласкавий, щось роби для цього»
Після арештів та ліквідації наметового містечка під леніним мітинги з георгіївськими стрічками та комуністичними прапорами періодично збиралися, та кількість відвідувачів зменшувалася. Євромайданівці зустрічалися також, та крім протестів і маршів, у них з'явилися нові задачі: допомога армії та переселенцям з Донеччини й Луганщини.
«Багато друзів щось намагалися робити, долучатися або організовувати. Тоді, принаймні для мене і мого оточення, стало зрозуміло: якщо не ти, то ніхто. Як не хочеш “хнр” — то будь ласкавий, щось роби для цього. Всі мають щось робити, скільки кожен може, скільки кожен вміє. Стало зрозуміло, що лозунги “Разом нас багато, нас не подолати” — не порожній звук, це так і працює. І не існує когось суперрозумного, хто скаже, що робити. Треба шукати шляхи, знаходити однодумців, з якими цікаво та комфортно, і щось робити».
Влада розповідає, як вони їздили на кордон до військових. Привезли їм прапори, гуманітарку — і були шоковані тим, як погано забезпечено наше військо:
«Тоді ми познайомилися з Іриною Ігорівною Білецькою та допомагали їй медійно збирати кошти на 92-гу ОМБр і трошки на “Айдар”».
Діма Третьяк разом із Глібом Ковальовим і Богданом Шапкіним їздили на Схід: їхній гурт Urbanistan виступав для прикордонників, у військових шпиталях, на позиціях у лісі чи в 400 метрах від ворожих позицій під мостом, який мав захищати від обстрілів.
«Перші концерти я особисто переймався грати перед військовими: по-перше, що на мене будуть дивитись, як на чувака, який не воює. По-друге, я не знав, куди мене римою занесе у фристайлі, як можу тригернути військових.
Хлопці в Щасті стояли весь концерт і просто дивились. Я думав, після концерту вони або розвернуться і підуть, або дадуть нам пи*ди. Та вони потисли нам руки, і один з них сказав: “Дякую, що ви нам нагадали, що ми живі”. Цю фразу я вже повторив разів сто, і буду повторювати, мабуть, до кінця життя, бо вона для мене дуже важлива. Я тоді зрозумів, що це зовсім не кон'юнктурна історія, це дійсно працює».
28 вересня 2014 року патріотична хода завершилася довгоочікуваним поваленням пам'ятника леніну на площі Свободи: «вождю» підпиляли ноги і стягли з постамента. Були побоювання, що важка статуя завдасть шкоди метро під час падіння, та ленін виявився порожнім всередині. Шматки пам'ятника люди розібрали на трофеї.
Сказати, що місто остаточно видихнуло, неправильно — хіба може бути безпечно у кількох десятках кілометрів від кордону з рф? Мати проукраїнську позицію чи бути наближеним до активістів залишалося ризикованим. Про це свідчать теракти у пабі «Стіна» 9 листопада 2014 року, коли постраждали 13 осіб, і перед будинком Палацу Спорту 22 лютого 2015-го. Тоді дев'ятеро людей отримали поранення, а четверо загинули: Ігор Толмачов, Вадим Рибальченко, Данило Дідік і Микола Мельничук.
Безкінечний лютий
Взимку 2021–2022 року інфополе повнилося загрозою повномасштабного вторгнення: статтями про те, що класти в тривожну валізку, повідомленнями від політиків і розвідок, контактами волонтерів для підтримки армії. 5 лютого в Харкові пройшов масовий Марш Єдності — містяни недвозначно демонстрували проукраїнську позицію.
«За декілька днів до повномасштабки пішов флешмоб “Я залишаюся в Харкові”. Я зняв відео десь 20 чи 21 біля пам'ятника Шевченку: “Харків'яни, особисто я, Олег Каданов, не збираюся нікуди їхати. Буду робити все, що в моїх силах”.
24-го, коли все почалося, було дуже страшно. Розгубленість була велика, ми зібралися у Ані Губанової в квартирі вчотирьох: я, Стасік, Маша і Аня. Із котом у клітці бігали в метро, коли була тривога. Я відчув себе розгубленою жертвою і зрозумів, що я так не хочу. Ми зідзвонилися з Жаданом, з Піротехніком, з Антохою Бегменком і вирішили зустрітися біля штабу “Фрайкора”», — розповідає Олег Каданов, музикант, актор, волонтер штабу «Культурний ШОК».
Хлопці познайомилися з Германом, одним із командирів, той сказав, що потрібен генератор. Олег запостив запит на Facebook — і вже за кілька хвилин хтось незнайомий написав: «Приїжджайте на Салтівку, забирайте». Хлопці на Окружній попросили тепловізор — контакти в мисливському магазині та 58 тисяч гривень знайшлися за 10 хвилин.
«Ми заїжджаємо в цей магазин, вигрібаємо всі біноклі, які там є, тепловізор забираємо, веземо пацанам на Окружну. А зранку вони пишуть: “Дякуємо, завдяки вашому тепловізору ми в лісі за*башили групу «москалів», які намагалися прокрастися вночі”. І все понеслося. Ми максимально, з ким могли, законектилися, відразу почали їздити по краям Харкова, на Окружну, де бої, в гарячі точки».
Серед харків'ян були такі, хто готувався заздалегідь: проходили вишколи, стрільби, мав домовленості з побратимами про місце зустрічі на випадок надзвичайної ситуації. Коли 24 лютого місто прокинулося від вибухів о 5 ранку, їхні речі були зібрані, а зброя начищена. Із першого ж дня добровольці заступили на захист міста.
«Взяти Харків за три дні»
«Основний штаб був у ХОДА, там було багато чоловіків, Костя Немічев і всі чуваки, які потім стали “Кракеном”. Ми там багато знайомих зустрічали. Звідти когось посилали в бік Рогані, когось — чергувати на Нових Домах, на Північну Салтівку, на Окружну в бік Старого Салтова», — розповідає Олег.
російські війська швидко окупували північ та схід Харківської області та намагалися прорватися в Харків. Перші дні повномасштабної війни були вирішальними: переламним називають 27 лютого, коли російські спецпризначенці прорвалися в місто.
Основна група зайняла 134-ту школу. Начальник обласного управління поліції Володимир Тимошко вважає, що метою ДРГ було захопити адмінбудівлю і встановити на ній триколор заради картинки у російських медіа та розведення паніки в Харкові.
Спроба не вдалася. Групу професійних російських військових, які зайняли школу, в результаті запеклих боїв перемогли спільними зусиллями бійців «Корду», «Фрайкору», Нацгвардії, 92-ї бригади, «Кракена» й тероборони.
Після цього жоден російський підрозділ не заходив до міста. Втім, наші «сусіди» люблять воювати з мирними жителями, тож продовжили інтенсивні обстріли міста.
«Стало зрозуміло, що Харків вистоє, у перші дні. І хоча вони на Окружній були впритул ще довго, але вже було розуміння, що Харків — абсолютно наша територія. І вже не було страшно в самому Харкові. У перший тиждень, звісно, нічого не зрозуміло було, величезна паніка. Та очі бояться, а руки роблять», — згадує Олег Каданов.
Таки росіяни полюбляють символізм: 1 березня, рівно через вісім років після піднятого над ХОДА російського прапору, вони вгатили по тій будівлі двома крилатими ракетами. 2 березня вдарили по площі Конституції, де розташована міськрада і Палац Праці.
Волонтерський рух: «робили все, що треба»
У перші дні повномасштабного вторгнення було багато паніки та дезінформації. Поширювалися фейки: що втік президент, що Терехов хоче здати місто. Над містом ще літали ворожі літаки. Мешканці міста намагалися усвідомити нову реальність: як вижити, як захистити близьких і як зробити свій внесок у Перемогу.
Серед хаосу і паніки самоорганізувалися волонтерські штаби або активізували роботу об'єднання, що вже існували: БФ «НЕЗЛАМНИЙ ХАРКІВ», D20, Kharkiv Help, Shields, Культурний ШОК, БФ «Допомога — це Я», Спільнота небайдужих «ДІЯ», ГО «Їжа Харків'янам», БФ «Дар Харків», «Пекельна кухня Харкова», ХАБ «Л.ОБ» (команда Театру ляльок), Благодійний фонд Сергія Жадана, гурт Alcohol Ukulele , БФ «Фундація Дениса Євдокіменка», БФ «Волонтерська», «Шлях України», «Станція Харків», Допомога. Харків. Щоби перелічити їх усі, не вистачить місця.
Волонтери працювали з підвалів та квартир, дорогою в безпечні місця чи навіть з-за кордону: розшукували ліки та їжу, броніки й такмед, збирали гроші, розвозили гуманітарку найнебезпечнішими районами Харкова. Починаючи з точкових запитів і прохань про допомогу, команди згодом розбудували системну роботу.
«Основна наша задача була волонтерська: ми забезпечували необхідним майном військових. Крім того, за перші тижні ми з Бегменичем вивозили поранених, евакуювали людей, я особисто накладав турнікет на відірвану руку дядькові на Салтівці, коли ми потрапили там під “Гради”.
Ми возили 200-х, возили зв'язаних диверсантів, яких на Салтівці Паша Куштим з товаришами спіймали. Ми займалися трошки розвідкою, бо купа диверсантів у перші дні в місті було. З “Фрайкором” спілкувалися, вислідковували деяких людей, передавали інфу. Ми гасили пожежу, коли прилетіла міна на окружній в газову заправку. Саня Залізняк, я та Бегменко. Тобто робили взагалі все, що треба: от є задача якась, треба це зробити — і ми робили», — розповідає Олег Каданов.
«Десь на другий тиждень березня я приїхала з французькими журналістами на локацію, Ігор Чекачков мене попросив супроводжувати їх. Ми приїжджаємо, і я бачу 600 людей, які живуть в підвалі школи на землі, їм у цих умовах крапельниці ставлять. І в мене виникає чітке рішення: їх треба вивести. Через два дні знайшла партнерів, з якими ми до травня вивезли всіх людей із цієї школи. Ми знайшли, де їх розмістити в людяних безпечних умовах, намагалися не просто перемістити їх, а допомогти пристосуватися. Я приїжджала до них у гості, дивилася, як вони там, у Зіньківській громаді.
Від перших днів ми гарячі обіди розвозили. Перший місяць це була різна гуманітарка, спочатку місто, потім область. Згодом — рятування людей, тварин, ми всіх вивозили. Марічка Какуріна паралельно психологічним напрямком займалася. Ну, а потім з'явилася ще купа напрямків, у нас їх зараз шість. Але вони додаються завжди, коли є потреба, на яку швидко знаходиться рішення, бо воно чітка і справжня», — описує Василіса Гайденко роботу Благодійного фонду «Артдача».
Якщо у 2014 році небезпека відчувалася зсередини міста, адже не всі містяни розуміли та підтримували Євромайдан, і російська пропаганда активно підігрівала протистояння, то у 2022-му в людей, які залишилися в місті, було порозуміння і єднання.
«Мені здається, на початку повномасштабки відбувся якісний стрибок. Ми приїздили часто на Салтівку. Там тусили гопнички, які ще місяць тому, мабуть, сказали б: “Братиш, чо базарим на украинском языке”, говорили: “Дайте, хлопці, нам що-небудь, ми будемо «москалів» ї*ашити”. І коли ми заїздили на Нові Доми ввечері, щось шукали і до людей звертались українською, видно було, як їх «попускає» — бо це був маркер, що свої», — розповідає Олег Каданов.
«Це було сестринство і братерство до кожної людини, яку бачиш на вулиці, відчуття, що всі люди — свої. Я не мала жодного сумніву, що в нас вийде, була тотальна віра в кожного. Бабуся у підвалі, якій ми привозимо їжу, — вона впорається, бо ми разом. Ми всі впораємося, бо кожен вкладає своє», — каже Василіса.
Звільнення Харківщини
Перша хвиля деокупації на Харківщині відбулася наприкінці квітня та на початку травня 2022 року: звільнили Руську Лозову, Старий Салтів, Циркуни, Руські та Черкаські Тишки, Питомник. Бійці 227-го батальйону 127-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ вийшли на державний кордон:
У травні було кількаденне затишшя, і до міста почали повертатися найбільш нетерплячі жителі. І, незважаючи на порожні вулиці й пошрамовані обстрілами будинки, були щасливі:
«Те, наскільки воно є непідробно чесним, щирим, світлим і потужним, — неможливо описати. Усі були згуртовані, хоча ще було мало людей в місті. Ми постійно спілкувалися з військовими, відгружали їм щось зі складу. Не було ніяких справ, ніяких робіт, окрім бажання Ї*ашити на Перемогу. І тоді будь-яку людину, яку ти бачиш у місті, хочеться обійняти, тому що ви разом у цьому і маєте однакову позицію.
У мене є теорія: чим ближче до «передка», тим менше відтінків у життя. І чим ближче смерть, тим яскравіше життя. Чим частіше стріляють по місту, тим частіше люди ходять в гості одне до одного», — ділиться думками Діма Третьяк.
Місто поступово оживало: відкривалися магазини, аптеки, і багато хто з волонтерів, які займалися гуманітаркою, переключилися на допомогу області. Ситуація в деокупованих населених пунктах була гіршою, ніж в місті.
Друга хвиля деокупації Харківщини припала на вересень. Українські військові звільнили Вовчанськ, Куп'янськ, Ізюм — і виявили жахливі факти про масові поховання, тортури, катівні та викрадення. Частина Куп'янського району залишається окупованою і досі, а наближені населені пункти потерпають від сильних обстрілів.
Дорослішання міста
Усім відомо, що небезпека російських обстрілів у Харкові особлива: ракети від бєлгорода летять 40 секунд, тож навіть вчасна повітряна тривога не може гарантувати достатньо часу, аби дістатися укриття. Та й багато харків'ян, особливо ті, хто не виїжджав з міста у перші, найгірші місяці великої війни, надбали певний фаталізм — захисний механізм від постійної небезпеки.
Сьогодні місто схоже на те, яким було до повномасштабного вторгнення: відкриваються нові заклади, проходять концерти й маркети, гуляють у парках люди. Понад те, міська влада знов приймає рішення, з якими не згодні міські активісти — як-от проєкт офісного центру в Саржиному Яру. Але Харків невідворотньо змінився, вважає Василіса Гайденко, і навчився боротися за важливе.
«Право на місто для мене раніше було мрійливою, важливою філософією, а зараз це те, як я живу. У мене є жорсткість і твердість в цьому, що я можу за це життя покласти. Як показала повномасштабна війна, ми тримаємося, коли ми разом, коли у нас є соціальний капітал, цінності, репутація. Здається, ми відчули точку неповернення, взяли на себе відповідальність за місто. Не те що ми бунтуватимемо заради бунту, аби всі подивилися, а у нас є мета, і ми шукатимемо точки перетину.
Мені здається, наше місто вийшло з підліткового віку та увійшло в здоровий дорослий вік, де ми не руйнуємо все підряд, а можемо будувати. Раніше ми були на рівні нації інфантильні: завершили революцію, і пішли займатися своїми справами. А нині є постійний процес громадського контроля. Місто і країна — це не те, що можна побудувати за декілька місяців, і піти. Це наша доросла робота: дбати про місце, де живемо, дбати одне про одного».
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
